12 уроків любові або чому нас можуть навчити наші діти
Виховання дітей – завдання не з найпростіших. І водночас процес цікавий і захоплюючий. Особливо для тих, хто готовий навчатись все життя. На Сході кажуть: «Справжній учитель – це той, хто готовий навчатись у кожного зустрічного. А справжній учень той, хто бачить у кожному свого вчителя». Що вже казати про наших дітей? Це наші найкращі вчителі! Я часто питаю на семінарах з виховання дітей: «А чому ви навчились у ваших дітей?» Часто аудиторія дивується: «А чого ми маємо в них вчитися? Ми їх вчимо всьому необхідному!» Я дозволю собі не погодитись із цим. Ми не здатні виховувати будь-кого і, тим більше, своїх дітей, якщо самі не перебуваємо в потоці пізнання Життя. Давайте замислимося, чому все-таки можуть навчити нас наші діти!
Діти вчать нас здібності жити справжнім (тут-і-зараз). У дорослих людей дуже багато часу проходить у думках про майбутнє та у спогадах. Багато людей живе одними спогадами. Багато хто - одними мріями. І що цікаво – ні серед "мрійників", ні серед "спогадників" щасливих людей ви не виявите. Щасливі лише ті, хто живе тут і зараз. Діти ж живуть за принципом "є тільки мить між минулим і майбутнім – і саме це називається життям". Це пояснює те, чому практично всі діти, якими б важкими не були умови їхнього життя, щасливі.
Вони наші вчителі у розвитку здатності до необумовленої любові. Діти люблять батьків не за щось, а тому що люблять (принаймні у молодшому віці). Я рекомендую батькам самим подивитись мультик «Просто так!» та вчитися принципу безкорисливості у своїх дітей.
Також ми можемо, спостерігаючи за своїми дітьми, навчатися фізичній та психологічній гнучкості. Саме психологічної гнучкості не вистачає багатьом людям, коли перед ними постають складні проблеми.
Маленька людина відкрита для світу, а тому і світ відкритий для неї. Більшість дорослих "замикають двері" у своє серце. Якоюсь мірою це необхідно, бо з огляду на недосконалість людей можна припустити, що у "відкрите серце" можуть боляче вдарити. Але постійна закритість призводить до негативного сприйняття світу та себе у світі.
Дорогі дорослі, а ви давно дивувалися? Наші діти прийшли, щоб навчити нас здатності дивуватися. На жаль, часто доводиться чути, як багато дорослих з гордістю заявляють, що їх уже нічим не можна здивувати. Чим тут пишатися – незрозуміло. Відсутність здатності дивуватися у дорослої людини зовсім не говорить про те, що вона стала дуже мудрою. Навпаки, мудрець дивується кожну мить найпростішим (у нашому розумінні) речам: травинці, листку, що впав з дерева, сонячному променю тощо.
Ви, напевно, звертали увагу на те, наскільки природні і прості діти. Поведінка дорослої людини багато в чому неприродна. Вона обумовлена різними правилами, установками, звичками, законами, які визначають наше соціальне життя і здебільшого не є природними.
Ще один урок нам, дорослим, – це здатність дітей до невимовної радості. Радість дорослої людини у переважній більшості випадків пов'язана з чимось: радість від зустрічі з другом, радість від вчасно виданої зарплати, радість від гарного врожаю на городі тощо. Є й інші радощі. Моріс Метерлінк у книзі "Синій Птахі" вказує на наступні Великі Радості: "Велика Радість - Бути Справедливим", "Радість Бути Добрим", "Радість Завершеної Праці". "Радість Мислити", "Радість Розуміти", 'Радість Споглядати Прекрасне", "Велика Радість Любити" та ін Але всі ці радості, і великі, і дрібні, лише частинки єдиної, справжньої радості - радості, що живе всередині нас, для якої Власне кажучи, і причини особливо не потрібні. Всі наші дрібні або навіть великі радості є лише приводом для прояву тієї справжньої радості, яка є в кожному з нас. Чим більше таких приводів для її прояву буде, чим частіше вона виявлятиметься, тим швидше ми зможемо наблизитися до такого стану душі, коли радість, безпричинна радість наповнюватиме своїм світлом кожен прожитий нами день.
А чи помічали, що у дітей відсутні умовності та обмеження, стереотипи та шаблони? Чим старша людина стає, тим більше її розум "обплутують" різноманітні умовності та обмеження, а стереотипи "створюють" своєрідну стіну, через яку не видно нових шляхів. Спілкування з дітьми, свідоме бажання в них навчитися чогось може допомогти, якщо не зруйнувати цю стіну і порвати пута, то хоча б послабити їхню дію.
Легкість у сприйнятті нового – ще один цінний урок, який нам приготували наші діти. Пояснення того, чому людині так важко пристосуватися до змін, лежить у її природному консерватизмі, який був і, мабуть, і зараз є необхідною умовою виживання. Будь-яка дія людини, якщо вона не призвела в минулому до загибелі, вже має певну перевагу перед іншими, новими діями, вже дає деяку гарантію виживання, і організм прагне повторити його і перетворити на звичку. Тому консерватизм цілком природне явище, властиве всім живим істотам. Але у людини консерватизму має бути в міру, інакше жодного розвитку не буде.
Дуже вірно зауважив Г.К.Честертон: "Усі ми генії, поки нам не виповниться десять років". І справді, всім дітям (поки батьки, дитячий садок і школа не "заблокували" їм канали творчості) властива постійна творчість. Батьки, які розуміють це і намагаються, щоб творчість була частиною їхнього життя, дозволяють дитині залишитися творчою особистістю і тоді, коли вона виросте.
Багато дорослих людей живуть мріями. Мрійливість, можливо, певною мірою і хороша якість, але тільки в тому випадку, якщо мріємо ми в міру (інакше мрії спотворюють реальність, і виникає безліч проблем). А ще краще, якщо людина з віком не втратила здатність жити у країні Фантазії. У дитинстві ми всі були мешканцями цієї країни, але в міру дорослішання залишали її. І лише деякі дорослі можуть хоча б зрідка до неї повертатися. Не варто думати, що час, проведений у країні фантазії, зникає даремно, навпаки, це не лише чудовий відпочинок, а й колосальний поштовх до розвитку (та й здоров'ю дуже корисно). Так, що вчитеся фантазувати разом з дітьми!
Ну і звісно, нам варто навчитися у дітей здатності бути щасливими. Можна бути щасливим безпричинно. Можна бути щасливим, незважаючи на невдачі, навіть нещастя. Дитина завжди здатна на щастя і щаслива, коли грає, коли відчуває любов матері і любить її. А багато великих людей занадто стурбовані для щастя. Вони думають про завтрашній день (або про вчорашній), про те, які нещастя були з ними чи можуть бути, яких зовнішніх умов для щастя їм не вистачає, з ранку до вечора роблять роботу, яка сама по собі не тішить їх, аби не померти під парканом - і проходять повз щастя, яке все в теперішньому, в сьогоднішньому дні і не в речах, а в нашій здатності радіти речам - простим, природним, дарованим: небу, дереву, людині.
І якщо ми, дорослі, здатні зрозуміти ці 12 уроків любові, пропонованим нашими маленькими вчителями, то ми готові стати люблячими батьками. Тоді наші стосунки з дітьми будуть святом життя та безумовної Любові!
