25 лютого 1905 року народився Павло Вірський

Павло Павлович Вірський – видатний український хореограф, реформатор українського сценічного танцю, народний артист СРСР.

СЛАВЕТНИЙ ГОПАК ансамблю танцю ім. Павла Вірського - ВІДЕО

Павло Вірський був творцем і багаторічним керівником Державного академічного ансамблю народного танцю України, народним артистом СРСР (1960), лауреатом Державної премії СРСР (1950, 1970) та Державної премії України ім. Т. Шевченка (1965).

Народився він 25 лютого 1905 р. в Одесі. Навчався в Одеському музично-драматичному училищі, де хореографічне відділення очолював В. Пресняков (танцівник Маріїнського театру в Петербурзі, учасник Російських сезонів у Парижі, пропагандист ритмічної гімнастики Далькроза і "вільної пластики" Айседори Дункан).

Одеська балетна трупа, заснована в 10-х роках XX ст., по закінченні громадянської війни швидко відновлювала свою славу. З 1923 р. під керівництвом Р. Баланотті один за одним ішли найкращі класичні балети: "Лебедине озеро", "Горбоконик", "Копелія", "Корсар"...

1923 р. Вірський був зарахований артистом балету і танцював як у спектаклях Р. Баланотті, так і в новаторській постановці "Йосифа Прекрасного", здійсненій в Одесі російським хореографом К. Голейзовським. Він тоді закликав "здати до архіву стару класику" й невпинно шукав нових хореографічних форм. Одеський театр став першою експериментальною хореографічною лабораторією в Україні. "Одеса — балетний Голлівуд, сучасна фабрика нового танцю! Саме звідси повинен поширитися по всій Україні новий балет!" — раділо місцеве видання "Театр, клуб, кіно" в 1927 р.

Спілкування з К. Голейзовським пробудило в молодому танцівникові інтерес до вивчення народних танців, утвердило його віру в безмежні виражальні можливості хореографії, в раціональність творчого пошуку.

Закінчивши 1927 р. навчання в Одесі, він рік (1927—1928) стажувався в Московському театральному технікумі в А. Мессерера. Наставником Вірського знову став талановитий танцівник, що поєднував у своєму виконавстві мужню манеру, віртуозну техніку й акторську майстерність. До репертуару А. Мессерера входили романтичні, лірико-комедійні, героїчні, характерні і гротескові партії класичних балетів. Водночас він прославився, як виконавець хореографічних мініатюр, зокрема і власних постановок.

Працювати Вірський поїхав додому — в Одеський оперний театр. Перші роки його самостійного творчого життя були типовими для кожного танцівника — щоденна багатогодинна робота біля балетного станка, нові, переважно характерні, партії в класичних балетах. Проте Вірський майже відразу починає займатися й постановочною роботою. У співдружності з випускником Одеського музично-драматичного училища М. Болотовим 1928 р. він показує оригінальну, самобутню за сценічним вирішенням постановку балету Р. Глієра "Червоний мак" (де в іскрометному матроському груповому танці "Яблучко" Вірський виконує партію Вістового, а Болотов — Капітана). 1929 р. вони ставлять "Есмеральду" Ц. Пуні, де Вірський танцює партію Клода Фролло.

Учні тих самих педагогів, Вірський і Болотов органічно доповнювали один одного: Болотов схилявся до режисури й оригінальних пантомімічних мізансцен, Вірський мислив яскравими танцювальними образами, легко створював цікаві танці, мав тонке відчуття сучасних пластичних інтонацій. У балетах Болотова й Вірського ("Лебедине озеро", "Корсар", "Дон Кіхот" та ін.) гармонійно поєднувалися танок і пантоміма, воєдино зливалися елементи класичної і народної хореографії.

У 1930 р. постановку героїко-революційного балету В. Феміліді "Карманьйола" в Одесі здійснив М. Мойсеєв.

Вірський і Болотов презентували своє, багато в чому більш вдале прочитання "Карманьйоли" — у Московському художньому театрі балету, керованому Вікториною Крігер.

У 1931—1933 pp. вони — балетмейстери Одеського театру. У 1933—1934 — очолюють трупу Харківського театру ім. М. Лисенка, де ставлять "Раймонду" й "Есмеральду". У 1934—1935 роках вони ж керують балетною трупою в Дніпропетровську, де вперше ставлять блискучий комедійний балет на сюжет "Декамерона" — "Міщанин із Тоскани" (музика В. Нахабіна) — мабуть, найцікавіший балетний спектакль 30—40-х років в Україні, що пройшов майже на всіх її балетних сценах. Вірський виконав у ньому партію розпусного абата Чапелетто. Проте все це творче розмаїття — лише преамбула до діяльності, що змінить творче обличчя Павла Вірського й визначить його місце в українській культурі.

Починати цю діяльність йому довелось майже з нуля — український сценічний танець існував лише у вигляді вставних номерів у спектаклях українського музично-драматичного театру й одиничних опер. Проте вже існувала, хоч і невеличка за обсягом, фундаментальна праця В. Верховинця "Теорія українського народного танцю". Як постановник, Василь Верховинець прагнув відтворити на сцені лише етнографічно точну копію народного танцю, що не завжди відповідало загалом спектаклю і музичному матеріалу — коли йшлося про оперу.

Першим кроком Вірського на новому шляху була постановка в Одесі наприкінці 20-х танців в опері М. Лисенка "Тарас Бульба". Сповнений емоцій і сили "Козачок" (яскрава театралізація народного танцю, збагаченого віртуозною технікою з видозміненими акробатичними трюками) був першим запереченням безпосереднього перенесення на сцену фольклорно-танцювальних зразків у їх споконвічному вигляді.

Запропонований Вірським розвиток національної танцювальної лексики на грунті класичного балету відразу зустрів визнання серед танцівників і хореографів.

Наступним етапом була Декада української літератури і мистецтва в Москві, для якої Вірський і Болотов поставили танці в опері С. Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм", опублікувавши у програмці спеціальне історико-теоретичне обґрунтування цієї постановки. Газета "Правда" (від 13 березня 1936) писала: "Треба прямо сказати, що танці — найкраще, що було показано у спектаклі. Гопак у четвертому акті "поставив на ноги" буквально весь театр!" Танцюристи, які злітали високо в повітря з шаблями наголо в руках, запаморочливі оберти, майстерне фехтування в танці, стрімкі стрибки й різноманітні присядки, виконані, до того ж, зі збереженням канонів класичної хореографії (витягнутий підйом, чіткі позиції рук і ніг тощо), вразили не тільки звичайну московську публіку, а й самого К. Станіславського, який був у захваті від гастролей киян.

Всесоюзний фестиваль народного танцю в Москві 1936 p., фестивалі й конкурси народних ансамблів та значні успіхи української народно-сценічної хореографії викликали інтерес до народного танцю і глядачів, і спеціалістів. Дедалі частіше порушувалося питання про створення професійного колективу.

На Київській міській хореографічній конференції в лютому 1937 р. Вірський робить доповідь про український народний танець і перспективи його розвитку від першоджерела — побутового танцю-примітива, фольклорного обряду, народних ігрищ — до створення професійної народної хореографічної школи.

Створений навесні того ж року Державний ансамбль народного танцю України очолюють Вірський з Болотовим. Уже в першій програмі вони пропонують яскраву театралізацію фольклорних танців, сміливо збагачують традиційну лексику українського танцю елементами класичної хореографії. Звертаючись до історії народу та його сучасності, створюють колоритні сюжетні картини — своєрідні балети-мініатюри, такі як "Українська сюїта", "Запорожці" та ін. Водночас ансамбль стає фольклорно-етнографічною лабораторією, що займається пошуком, фіксуванням і переосмисленням скарбів народного танцю і народної танцювальної музики.

Величезний успіх колективу викликав аж ніяк не однозначну реакцію радянських ідеологічних органів. У час повсюдного нищення всього, що хоч віддалено можна було запідозрити в націоналізмі, ансамбль було створено як своєрідну офіційну противагу репресіям. Реальний результат виявився прямо протилежним: безсмертна міць героїчного народу вирвалася на найбільші сцени держави.

Незабаром Болотов їде з Києва й, поїздивши з окремими постановками по Союзу, в 1948 р. створює ще один блискучий ансамбль народного танцю — "Жок" (Молдова).

Вірського в 1939 р. призначають балетмейстером Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу: відтепер йому велено ставити солдатські танці з елементами народних танців усього багатонаціонального складу Радянської армії. Робить він це так успішно, що з 1943 по 1955 р. йому "надана честь" працювати в Державному ансамблі пісні і танцю Радянської армії ім. О. Александрова в Москві. Зрідка Павло Павлович намагається знайти віддушину в постановці балетних спектаклів. Зокрема, в березні 1944 р. він пише з Москви композитору Михайлові Скорульському, автору балету "Лісова пісня": "Прочитав ще раз "Лісову пісню" і ще більше впевнився в тому, що цей сюжет для балету просто ідеальний. У мене є велике бажання до роботи над цим спектаклем". 1948 р. Вірський таки намагається поставити "Лісову пісню" — вже в Ленінграді. Та єдиним театральним спектаклем, який йому дали поставити після війни, був балет "Чорне золото" В. Гомоляки. Створений спеціально для чергової московської Декади українського мистецтва, балет не давав матеріалу для творчої роботи ні балетмейстеру, ні артистам.

Переломним у долі Павла Вірського стає 1955 р. На сцену в нестримному леті знову вирвався український народний танець, щоб відтепер тріумфально простувати лаштунками всього світу.

За роки роботи в Ансамблі народного танцю України Вірський поставив близько ста окремих номерів. Причому, якщо його колега, керівник московського Ансамблю народного танцю СРСР І. Мойсеэв прославився тим, що "колекціонував" танці всієї держави й усього світу, то Павло Вірський інтерпретував тільки український фольклор і тільки на його основі створював масові яскраві хореографічні полотна і проникливі ліричні, героїчні або гумористичні танцювальні мініатюри. Навіть такі, здавалося б, номери-одноденки, як "Моряки флотилії "Радянська Україна", "Кукурудза", "Ми пам'ятаємо" чи "Бухенвальдський набат", — залишалися безумовно українськими за музикою, хореографічною лексикою, світобаченням. Майже піввіку не сходять зі сцени іскрометний "Повзунець", лубочні "Ляльки", до сліз щемливі "Чумацькі радощі", "Одна пара чобіт на вісім ніг" та ін. Фінальний "Гопак", що став візитною карткою ансамблю, півстоліття викликає бурхливі овації в найбільших концертних залах планети.

В останні роки життя, щоб розширити "регіональну географію" концертних програм, Вірський запрошує на постановку окремих номерів талановитих балетмейстерів з інших українських колективів. У репертуарі ансамблю з'являється чудова "Березнянка" в постановці балетмейстера Закарпатського ансамблю Клари Балог.

Творчість Павла Вірського синтезувала досягнення кількох поколінь українських хореографів у сфері сценічної інтерпретації народного танцю. Він завжди спирався на традиції. Але традиції сприймав творчо, збагачуючи їх досвідом фахового класичного танцівника й талановитого багатопланового хореографа.

Варто зазначити, що Вірський виховав цілу плеяду виконавців — соратників і учнів-послідовників, для яких український танець теж став справою життя. Немов сама по собі виникла при ансамблі студія, що сьогодні стала, завдяки талановитому послідовнику Вірського — Мирославу Вантуху — Академією українського танцю.

Павло Вірський помер 5 липня 1975 p., щойно відзначивши своє 70-ліття, сповнений творчих сил і планів. Мине ще два роки, перш ніж ансамбль, який ледь не з моменту виникнення називали "ансамблем Вірського", одержить право офіційно носити ім'я свого творця.