Бібліотека

Притчі — короткі мудрі історії — завжди давали людям привід для роздумів про сенс людського життя, про роль людини на землі. Це дуже ефективний засіб розвитку та виховання.

Притчі Леонардо

Притча про справедливість

- Немає на світі справедливості! - жалібно пропищала миша, дивом вирвавшись із кігтів ласки.

- Доки ж неправду терпіти! - обурено крикнула ласка, ледве встигнувши сховатися у вузьке дупло від кішки.

- Життя немає від свавілля! - промяукала кішка, стрибнувши на високий паркан і з побоюванням поглядаючи на дворового пса, що бреше внизу.

- Заспокойтесь, друзі! - сказала мудра сова, що сиділа у клітці на селянському дворі.

- У ваших наріканнях на життя є частка істини. Але хіба справедливість належить по праву одному з вас?

При цих словах миша виглянула з нори, ласка просунула носик з дупла, кішка зручніше влаштувалася на паркані, а пес сів на задні лапи.

- Справедливість, - продовжувала сова, - це вищий закон природи, за яким між усіма, хто живе на землі, встановлюється розумна згода. За цим мудрим законом живуть усі звірі, птахи, риби і навіть комахи. Подивіться, як дружно живе та працює бджолиний рій.

Сова справді мала рацію. Кому хоч раз доводилося бачити вулик, той знає, що там безроздільно панує бджолина матка, розпоряджаючись усім і всіма з найбільшим розумом і розподіляючи обов'язки між членами численної бджолиної родини. В одних бджіл основна турбота - збирання нектару з квітів, в інших - робота в стільниках; одні охороняють вулик, відганяючи настирливих ос та джмелів, інші дбають про підтримку чистоти. Є бджоли, яких слід доглядати матку, не відходячи від неї ні на крок. Коли повелителька постаріє, найсильніші бджоли дбайливо носять її у собі, а найдосвідченіші і знаючі лікують всякими зіллями. І якщо хоч одна бджола порушить свій обов'язок, на неї чекає неминуча кара. У природі все мудро і продумано, кожен повинен займатися своєю справою, і в цій мудрості – найвища справедливість життя.

Притча про гусеницю

Прилипнувши до листочка, гусениця з цікавістю спостерігала, як комахи співали, стрибали, скакали, бігали наввипередки, літали... Все навколо було в постійному русі. І лише одній їй, бідоласі, відмовлено було в голосі і не дано ні бігати, ні літати. На превелику силу вона могла тільки повзати. І поки гусениця незграбно перебиралася з одного листка на інший, їй здавалося, що вона здійснює кругосвітню подорож.

І все ж вона не нарікала на долю і нікому не заздрила, усвідомлюючи, що кожен повинен займатися своєю справою. гусениця старанно взялася за роботу і до потрібного терміну виявилася закутаною з ніг до голови в теплий кокон.

- А далі що? - Запитала вона, відрізана у своєму укритті від решти світу.

- Усьому свій час! - почулося їй у відповідь. - Наберися трохи терпіння, а там побачиш. Коли настав час, і вона прийшла до тями, то вже не була колишньою неповороткою гусеницею. Спритно вивільнившись із кокона, вона з подивом помітила, що в неї відросли легкі крильця, щедро розфарбовані в яскраві кольори. Весело змахнувши ними, вона, мов пушок, спалахнула з листка і полетіла, розчинившись у блакитному серпанку.

Вогонь та казанок

У теплій золі ще тлів ледь помітний кусочок. З великою обережністю і обачністю він витрачав останні сили, щоб не згаснути і не задихнутися в сизому попелі. Настала пора вечері, і в піч, що остигає, підкинули оберемок дров і сухого хмизу. Зовсім був згаслий кусочок ожив, і незабаром серед дров, поверх яких був підвішений чавунний котелок з варевом, піднявся язичок полум'я. Зрадівши сухим дровам, вогонь почало поступово розгорятися, виганяючи з печі застійне повітря. Заграючи з полінами і пустотливо вискакуючи то зверху, то знизу, вогонь все більше займався. Наполегливо прориваючись через поліна, язики полум'я з тріском викидали цілі жмені іскор. Темні тіні, що заповнили кухню, весело затанцювали й розбіглися по кутках, а вогонь-пустунок запирчав пустотливо і радісно, намагаючись прорватися назовні крізь пічну заслінку. Незабаром піч загула і заспівала на всі лади, то жваво посвистуючи, то жалібно завиваючи. У кухні стало тепліше та просторіше. Побачивши, що дрова вже цілком у його владі, вогонь став непокірливим і зухвалим. Його розпирало зазнайство і пиха, і йому вже було тісно в печі. Вогонь почав загрозливо шипіти, тріщати і обстрілювати всю топку іскрами. Спрямувавши догори язики полум'я, він мав намір дістатись до піднебесся, а потрапив у закопчене від сажі дно казанка.

Мельник та осел

Якось у колі друзів один знатний синьйор, який уславився книголюбом і цікавим оповідачем, почав із жаром доводити, що йому, мовляв, не раз доводилося раніше жити в цьому світі. Щоб надати більшу вагу своїм словам, він навіть послався на відомий вислів стародавнього мудреця та вченого Піфагора.

Але один із друзів раз у раз посміхався з оповідача, вставляючи уїдливі зауваження, і заважав закінчити розповідь. Зрештою розсердившись, шанувальник давньої філософії вирішив урезонити насмішника і заявив:

- На доказ моєї правоти нагадую, що в ту далеку пору ти, невігла, був простим мірошником.

Ці слова явно зачепили приятеля за живе, але він був не з тих, кого треба тягнути за язик.

Та хто ж з тобою сперечається? Ти, як завжди, маєш рацію, - відповів він. - Мені не пам'ятати, що в ті часи саме ти, друже, був тим самим ослом, що возив мішки із зерном на мій млин.

Місяць та устриця 

Устриця була по вуха закохана у місяць. Неначе заворожена, вона годинами дивилася закоханими очима на нічне світило. Ненажерливий краб, що сидів у засідці, помітив, що кожного разу, як з-за хмар випливає місяць, роззява-устриця розкриває стулки раковини, забувши про все на світі. І він вирішив її з'їсти. Одного разу вночі, тільки-но зійшов місяць і устриця, як завжди, дивилася на нього, розкривши рота, краб підчепив клешнею камінчик і, зловчившись, кинув його всередину раковини. Любителька місячного світла постаралася було зачинити стулки перламутрового житла, але було пізно - кинутий камінчик завадив бідолашній. Подібна доля чекає на кожного, хто не вміє в таємниці зберігати потаємні почуття. Очі й вуха, які прагнуть чужих секретів, завжди знайдуться.