8 КЛАС
8_клас_Зроблено в Україні: Серж Лифар (відео)
Серж (Сергій) Лифар народився в Києві. Ім'я його — зірки першої величини у світовому балеті — в нас протягом десятиліть було забуте. Про нього не виходило жодної книжки, а його власні, написані російською та французькою, видані в різних країнах, зберігалися у спецсховищах.
Широко відомий за кордоном як "французький хореограф", Лифар лише останнім часом починає сприйматися як видатний син України.
За походженням він був українець. У його сім'ї зберігалися не лише перекази про минуле Вітчизни, про запорожців та їхні звитяги, а й "пожовклі, вицвілі грамоти з восковими печатками, видані Лифарям українськими гетьманами й кошовими отаманами великого Війська Запорозького".
На схилі віку Сергій Михайлович згадував сільське життя в Україні, в маєтку свого діда по матері неподалік Канева: "Слухаючи народні пісні і спостерігаючи народні барвисті обряди-святкування, подовгу живучи в садибі поруч із селянами, я торкався чистого джерела прадавньої вікової культури й, сам того ще не знаючи, вбирав у себе найдавнішу правду, тремтливо торкався живого минулого і звикав любити й шанувати народ". Жили в сім'ї Лифарів і легенди про дуже далеких предків — вершників — із народу, який прийшов мало не з казкової Індії. "Від цих невідомих вершників, говорить наша сімейна легенда, — згадував Серж, — і ведуть свій рід Лифарі, які осіли в Запорозькій Січі".
Сергій народився в сім'ї чиновника департаменту водного і лісового господарства Михайла Лифаря та його дружини Софії — дочки власника маєтку в Канівському повіті Київської губернії. В архіві Лифаря збереглося фото його батьків 1900 p., де батько — в мундирі чиновника, а мати — в українському народному вбранні.
З дитинства він виніс безліч вражень. "Мені випала доля бути представником того покоління величезного слов'янського краю, що виростало в голоді й у потоках крові — крові, що з нею спливли сотні тисяч моїх ровесників, переможених жорстокою необхідністю". Навчався Сергій у 8-й Київській гімназії, водночас успішно займаючись у балетній студії (1915—1921) Броніслави Ніжинської. Це поглинало весь вільний час і вимагало чимало сил. Сестра танцівника Вацлава Ніжинського (замінити якого у трупі С. Дягілєва згодом судилося Сергієві Лифарю) виїхала 1921 р. за запрошенням Дягілєва в його "Російський балет". По закінченні гімназії Сергій теж поїхав до Європи і вступив у трупу Дягілєва, де продовжував удосконалювати майстерність під керівництвом Б. Ніжинської і певний час — у педагога трупи, відомого танцівника і балетмейстера Енріке Чекетті.
В антрепризі "Російський балет С. Дягілєва" Лифар проходить шлях від артиста кордебалету до першого соліста і балетмейстера. Він виконує головні партії в балетах: "Жар-птиця", "Аполлон Мусагет", "Петрушка" (роль Арапа), "Блудний син". Танцівник класичної школи, що володіє розвиненою технікою, драматичною експресією і ліричним даром, Лифар, проте, згодом обмежить свій репертуар головними партіями у власних постановках. У своїх спогадах "Дягілєв і з Дягілєвим" (1939, Париж) Сергій докладно розповідає про шість років свого перебування в трупі.
По смерті Дягілєва в 1929 р. Лифар переходить до паризької "Ґранд-Опера", де майже без перерви з 1930 по 1977 р. є солістом (до 1956), балетмейстером і педагогом.
Нині визнано, що діяльність Лифаря в період між двома світовими війнами мала величезне значення для відродження французького балету. Під його керівництвом балетна трупа французької "Ґранд-Опера" стає однією з кращих у Європі.
Як балетмейстер він дебютував 1929 р. ("Байка про Лисицю", музика І. Стравінського, "Російський балет Дягілєва"). Він поставив понад 200 балетів, дивертисментів (у оперних спектаклях) і окремих концертних номерів.
Сюжети або ідеї балетів Лифаря зазвичай почерпнуті з античної міфології та Біблії, класичної літератури і поезії. Його постановкам притаманне точне відображення характеру музичного матеріалу й тонке відчуття стилю, часом абстрактність алегоричного задуму, витончена стилізація і статичність, патетика й мелодраматизм. Пластична мова Лифаря відзначається просторовою і скульптурно-художньою виразністю.
Старанно розробляючи партії солістів, протиставляючи їх кордебалету, Лифар надав особливого звучання чоловічій танцювальній партії. Блискучий знавець академічного танцю, він достойно продовжував і розвивав його традиції, розробив принцип так званих "трьох хореографічних планів" (хореографічна драма як ціле; наскрізний "пластичний лейтмотив"; детально розроблена техніка рук, шиї, торса танцівника), домагався від танцівника акторської виразності, гармонійного поєднання міміки й жесту з музикою. Крім того, Лифар — автор багатьох праць із питань історії і теорії балету, у яких він висунув термін "неокласицизм" для визначення власної творчості. Першу з них — "Маніфест хореографа" — він публікує в Парижі 1935 p., останню — "Історія балету" — 1966-го.
У роки Другої світової війни, коли Париж був захоплений гітлерівцями, Лифар на прохання паризької влади очолив "Ґранд-Опера". Лифар пише про ці часи: "В роки Другої світової війни моя громадська діяльність головним чином була спрямована на порятунок від розгрому німцями, тимчасовими окупантами Франції, паризької Опери (французького національного надбання), музею і бібліотеки шведського магната Rolf de Mare, російської консерваторії ім. Рахманінова, російських балетних шкіл і, нарешті, моєї особистої бібліотеки й колекції".
Фашисти хотіли залучити Лифаря до співробітництва, але він ухилився від особистої зустрічі з Гітлером, коли той відвідав палац Ґарньє, в якому міститься "Ґранд-Опера", а потім рішуче відмовився передати Ґеббельсу з колекції паризької Опери портрет Р. Вагнера роботи О. Ренуара, який мали намір подарувати фюреру. Серж Лифар заявив, що ця картина, написана французьким майстром, належить Франції і тому видачі не підлягає.
Всупереч фактам, по закінченні окупації заздрісники стали поширювати чутки, ніби Лифар був колабораціоністом і навіть приймав самого Гітлера. На підставі цих чуток він був засуджений французьким Рухом Опору до страти. Серж мусив тікати з Франції. У 1944—1947 pp. він очолює трупу "Нуво бале ле Монте-Карло".
Після війни Національний французький комітет із питань "чистки" скасував обвинувачення на адресу Лифаря.
Повернувшись 1947 р. до Парижа, Лифар засновує Інститут хореографії, а з 1955-го — веде в Сорбонні курс історії і теорії танцю. Опублікована французьким часописом "Спектакль світу" (1969) стаття "Найважливіше в Лифарі" відзначає, що Серж створив цілу плеяду французьких балерин, яких паризька Опера досі ніколи не мала. За 26 років роботи в Опері Лифар виховав одинадцять зірок балету. У цьому сузір'ї Ліссет Дарсонваль, Соланж Шварц та Іветт Шовіре краще за інших відчули стиль Лифаря. Проте у 1958 р. його усунули з "Ґранд-Опера" під приводом "необхідності створення сучаснішого репертуару".
Ніна Тихонова, яка добре знала Лифаря, згадувала: "Кінець його відбувся раптово. Вчорашнього кумира, шо воскресив славу французького балету, творця хореографічних вистав, багато з яких залишаться в історії, автора двох десятків книг про балет, людину, для якої в Сорбонні було створено кафедру й завдяки якій університет прийняв балет у своє лоно, іноземного члена Французької академії, — забули буквально відразу". Його запрошували ставити спектаклі в Берліні, Лондоні, Загребі, але він мусив відмовлятися, бо його балети були власністю "Ґранд-Опера".
Навіть при постановці балетів Лифаря в Опері його не вважали за потрібне запрошувати на репетиції. "Факт неймовірний, — розповідає останній учень Сергія Михайловича, зірка паризької сцени професор консерваторії Сіріл Атанасов. — "Опера" ставить спектакль хореографа, який живе майже поруч із театром. У колективу — труднощі з хореографічним текстом. Проте амбіції змушують адміністрацію утриматися від запрошення автора. Ох і реалії театру!"
Українське коріння позначилося у формуванні характеру митця, у повазі до традицій, до природи, простих людей. Відвідавши нарешті рідний Київ, він схвильовано оглядав знайомі місця, про що й написав у книзі "Моя закордонна Пушкініана" (Париж, 1966).
Вищою нагородою йому (крім ордена Почесного Легіону Франції) стало заснування Національною академією хореографії України з 1994 р. щорічного Міжнародного конкурсу артистів балету імені Сержа Лифаря й Міжнародного фестивалю "Серж Лифар де ля данс" у Києві.
На виконання заповіту Сержа Лифаря його дружина, шведська графиня Ліллан Аллефельд-Лаурвіг, передала Росії пушкінську колекцію та багато інших раритетів російської культури. Значна частина його архіву зберігається в Київській бібліотеці ім. Лесі Українки та в Музеї приватних колекцій.
XX ст., осяяне зіркою Сержа Лифаря, завершилось прем'єрою в Києві у 2000 р. його "Ромео і Джульетти" — балету на музику П. Чайковського. Це стало можливим завдяки добродійній акції Ліллан, яка не лише передала авторське право на постановки балетів Сержа Лифаря балетній трупі Національної опери України, а й фінансувала приїзд на IV Міжнародний фестиваль "Серж Лифар де ля данс" його улюблених учнів — теперішнього президента Французької академії танцю Клода Бессі та зірок балету Крістіан Власі й Аттіліо Лабіса. Тоді ж Ліллан Аллефельд-Лаурвіг передала Президентові України для Музею історичних коштовностей сімейну реліквію — золоту балетну туфельку, якою в 1955 р. Серж Лифар був нагороджений як кращий танцівник світу.
Недалеко від Парижа на могильній плиті в Сент-Женев'єв-де-Буа, де поховано великого сина українського народу, зазначено: "Serge Lifar de Kiev" — "Серж Лифар із Києва".
